Як відомо, кінцевою метою логопедичного впливу на дитину з порушеннями мовлення є ефективна соціалі­зація її в середовищі однолітків з нормальним мовленнєвим розвитком. Відбувається цей процес безпосередньо у спілку­ванні дорослих і дітей та дітей між собою. Основними учасни­ками спеціального педагогічно­го спілкування і корекційного навчання є професійні вчителі-логопеди, що зобов'язані допо­магати дітям позбутися їхніх вад мовлення, і учні — носії цих вад, основні суб'єкти спеціального корекційного на­вчання.

Як фахівець учитель-логопед формується завдяки спеціальній підготовці у навчальних закла­дах, оволодіваючи широкими міждисциплінарними знаннями медико-біологічного і психолого-лінгвістичного блоків дис­циплін, знаннями про спе­цифіку навчання і виховання дітей з порушеннями мов­леннєвого розвитку, а також про особливості їх психічного і загального розвитку. Ці харак­теристики чітко сформульо­вано у професіограмі вчителя-логопеда. Для професійної діяльності спеціаліста в галузі логопедії важливого значення набувають певні комунікативні характерис­тики мовлення, оскільки саме він є провідним учасником спеціального корекційного про­цесу і спілкування, що його суп­роводжує і часто стає не тільки засобом, а й предметом навчан­ня. Ось чому до логопеда став­ляться високі вимоги як до елітарної мовленнєвої особис­тості. Він має володіти зразковим літературним мовленням з дот­риманням орфоепічних норм, з багатим лексико-фразеологічним і бездоганним граматичним оформленням, найважливішими жанрами літературного мовлен­ня, мати широку ерудицію, емпатію, поважно ставитись до співрозмовника тощо. Професія зобов'язує логопеда бути в очах дітей та їхніх батьків зразковим носієм комунікативної культури, який постійно впроваджує^ цю культуру в їхню свідомість. Його професійний обов'язок — гли­боко аналізувати й давати кінце­ву оцінку правильності мовлен­ня людини та з'ясовувати при­чини ймовірних відхилень.


Логопед має завжди пам'ята­ти правила деонтології і дотри­муватися їх як під час надання логопедичної допомоги, так і у взаємодіях з клієнтом (заборона розголошувати діагноз, роз­в'язувати проблему, яка нале­жить до компетенції іншого спеціаліста, тощо). Наприклад, учитель-логопед, добре володі­ючи методиками обстеження та розвитку інтелекту дитини будь-якої вікової групи, не має юри­дичного права ставити діагноз щодо психічного стану клієнта. Це прерогатива лікаря-психо-невролога. Крім того, норми де­онтології є складовою частиною норм універсальної поведінки людини і забороняють принижу­вати, ображати клієнтів, змушу­вати їх відвідувати заняття тощо.
На наш погляд, про­фесійний статус логопеда ха­рактеризується насамперед йо­го мовленням і реалізується такими вербальними і невербальними засобами:

 

• медична уніформа, якщо логопед працює в медичному закладі;
• витримана міміка і жести­куляція людини, яка виконує соціальну роль експерта;
• відповідна інтонаційна то­нальність, притаманна цій ролі;
• вживання термінів і професіоналізмів у мовленні;
• правильна артикуляція, чітке і старанне промовляння слів і фраз не тільки із логопе­дичних вправ, а  й в усному мовленні (Л. Бейлінсон).

Специфіка професійної ді­яльності логопеда полягає в то­му, що корекційний процес відбувається у тісній взаємодії з батьками дитини. Отож лого­пед має володіти прийомами роботи з батьками клієнтів, знати і враховувати їхню моти­вацію щодо звернення до спеціаліста-логопеда, вимагати правильного і систематичного виконання домашніх завдань. Під час логопедичного об­стеження дитини, індивідуаль­них занять, особливо в умовах роботи логопедичного кабінету в школі чи поліклініці, важли­во, щоб батьки спостерігали за цим процесом, тобто були по­руч. В умовах групових занять у спеціальних дошкільних зак­ладах раз на тиждень відво­диться час для бесід та відкри­тих логопедичних занять з батьками. Під час першого прийому батьки відповідають на деякі за­питання стосовно розвитку та здоров'я дитини, висловлюють свої скарги щодо мовленнєвих труднощів. Дуже важливо під час обстеження дитини проде­монструвати батькам суть вияв­лених мовленнєвих відхилень та пошук їх причин. Зазвичай батьки самостійно не можуть оцінити всієї картини мов­леннєвого порушення. Пере­важно вони звертають увагу на вимову дітьми найскладніших звуків — велярний ротацизм, параротацизм, параламбдацизм, парасигматизм, міжзубний стигматизм тощо. Несподіван­кою для них стає мовленнєвий дефект у дитини — боковий ро­тацизм, ламбдацизм, різні види стигматизму (призубного, боко­вого). Гірше, коли логопед, крім недоліків звуковимови, діагнос­тує порушення граматичного і лексичного аспектів мовлення і робить висновки щодо загаль­ного недорозвинення мовлення дитини або констатує порушен­ня голосу, темпоритмічної ор­ганізації мовлення, виявляє неврологічну симптоматику як причину моторних і сенсорних ускладнень.


У процесі виконання зав­дань логопеда батьки звертають увагу на труднощі і помилки своїх дітей, усвідомлюють не­обхідність їх усунення за допо­могою спеціального логопеди­чного впливу. Інколи такої де­монстрації недостатньо і дово­диться пояснювати родині важливість і необхідність своєчасної корекції мовлення для загального розвитку дити­ни, успішного засвоєння нею грамоти та навчання в школі, її психологічного комфорту. Батькам треба пояснити, як проводити домашні заняття з дитиною:

 

• пояснити, у чому полягає сутність дефекту мовлення їхньої дитини з урахуванням освіти батьків  (тобто  в дос­тупній формі);
• переконати батьків і дити­ну в успішності логопедичних занять за умови їх системати­чного проведення з логопедом і в домашніх умовах;
• продемонструвати домашні вправи і завдання, зосереджую­ чи увагу на істотних моментах, що впливають на ефективність занять;
• попередити  про можливі труднощі під час виконання до­машніх завдань і можливе погіршення стану мовлення в разі, якщо логопедичні заняття не проводитимуться;
• надати батькам докладну інструкцію  щодо проведення домашніх мовленнєвих занять, по можливості забезпечити їх необхідним дидактичним матеріалом (наприклад, спеціаль­ним альбомом з малюнками, який містить потрібний слов­никовий матеріал) або пореко­мендувати купити спеціальні зошити з друкованою основою для логопедичних занять тощо (дослідження Л. Бейлінсон).

Слід пам'ятати, що ко­мунікативна тональність лого­педичної рекомендації має ре­алізовуватися у певному емо­ційному ставленні, яке можна охарактеризувати як доброзич­ливе, що має помірну інтенсив­ність і повний самоконтроль. Логопед не може обирати під час спілкування ворогуючу, саркастичну, невпевнену, мрій­ливу, гордовиту, агресивну, гру­бу, хвалькувату, принизливу, образливу або перелякану то­нальність. Він також не може виявляти надмірне захоплення під час спілкування з дитиною та її батьками, які прийшли на прийом до спеціаліста. Небажа­на також песимістична, байду­жа, роздратована, розгублена, вдавана, таємнича тональність спілкування. Серед широкого спектра тональностей рекомен­дуються: офіційна, серйозна, жартівлива, дружелюбна, напо­леглива, здивована, тривожна, радісна, задумлива, рішуча, лагідна, ввічлива (Л. Бейлінсон, А. Капська).


Оскільки мовлення оточую­чих дитину дорослих (логопеда, вихователя, батьків) має вели­кий вплив на її розвиток, до мовлення логопеда та вихова­теля висуваються особливі ви­моги. Так, логопед С. Миронова зазначає, що звернене до дити­ни мовлення насамперед має бути повільним. Спокійний, де­що уповільнений темп мовлен­ня дорослого сприяє кращому його розумінню. Виразність та емоційність мовлення досягаються підви­щенням або пониженням голо­су в тих місцях, до яких потрібно привернути увагу ди­тини. Особливо чітко мають розрізнятися питальні та розповідні, окличні та спонукальні речення. Слід пам'ятати, що за­своєння інтонаційного аспекту мовлення відбувається на ос­нові наслідування. Найбільші можливості в цьому плані зак­ладено у казках. Розповідаючи їх дітям, логопед говорить то низьким, грубим голосом, іміту­ючи, наприклад, ведмедя, то ви­соким, тоненьким, відтворю­ючи зайчика, то лагідним, ніжним, улесливим копіюючи лисицю (казка «Колобок»).


Звертаючись до дитини, не можна вживати слова з прихо­ваним значенням, неодноз­начні чи з іронічним підтекс­том. Дитина значною мірою орієнтується на пряме ситуатив­не сприймання повідомлення. І якщо в мовленні дорослого зміст висловленого не відпо­відає інтонації, дитина може не зрозуміти, а в гіршому ви­падку виникне навіть невроти­чна реакція. Такий ефект, на­приклад, може мати фраза «Який же ти в мене розумник!», сказана з принизливою інтона­цією та недоброю посмішкою. За будь-яких умов спілкуван­ня мовлення логопеда за змістом має бути доступним і зрозумілим для дітей. Лексика, яка викорис­товується дорослими у мовленні, повинна обмежуватися темами, доступними дитині. Водночас мовлення дорослого не треба спрощувати: до нього слід вклю­чати слова та словосполучення, які є в зоні найближчого роз­витку дитини, тобто вона їх ро­зуміє (пасивне мовлення), але не використовує для побудови власних висловлювань (активне мовлення). У цьому полягає ди­дактична спрямованість спілку­вання з дитиною.


Як свідчить практика, не менш важливим є питання про те, як логопед подає дітям мов­леннєвий зразок. Не треба спо­діватися на те, що, слухаючи його, діти засвоюють те, що чу­ють, їх слід спеціально вчити користуватися поданим мов­леннєвим зразком. Не можна обійти тему сю­сюкання з дитиною. Таке мов­лення вживається людьми, да­лекими від педагогіки, які досить рідко спілкуються з дітьми, не задумуючись над особливостями віку дитини, принижуючи їх гідність. У фо­нетичному відношенні таке мовлення шкідливе для дитини, бо не може бути взірцем для наслідування. До того ж, діти одразу відчувають нещире до них ставлення. Для оцінювання мовлення логопеда важливим критерієм є його дозування. На жаль, до­сить часто в дошкільних групах для дітей із загальним недороз­виненням мовлення та й у школі логопед занадто багато говорить, а діти, навпаки — ду­же мало. Міра мовленнєвої участі на занятті визначається періодом навчання. На початку навчання, коли активність дітей ще незначна, допустиме таке співвідношення, коли логопед говорить більше, ніж діти. Але надалі, із зростанням мов­леннєвої активності дітей, спів­відношення їхнього мовлення та мовлення логопеда має змінюватись.


Говорячи про вимоги до мовлення логопеда, слід зазна­чити, що норм літературної мо­ви потрібно дотримуватися не лише на заняттях, а й поза ни­ми. Однак, як показують спо­стереження, логопед більше стежить за своїм мовленням безпосередньо під час занять. В інших умовах, особливо коли робить дітям зауваження, мов­лення логопеда змінюється за темпом, інтонацією, змістом, вживається суржик. У структурно-семантичному значенні професійне мовлення логопеда характеризується пев­ними фонетичними та лексико-фразеологічними особливос­тями. Серед найважливіших фоне­тичних характеристик розрізня­ють такі ознаки (Л. Бейлінсон):

 

• максимальна, інколи навіть занадто чітка вимова логопеда, який має демонструвати зразко­ву артикуляцію, оскільки будь-яке висловлювання в його мов­ ленні є взірцем;
• спеціальна артикуляція зву­ків (ізольована чи у звукосполу­ченні) і слів, які на етапі корекційного процесу відпрацьо­вуються;
• темп мовлення постійно контролюється, під час за­нять — дещо уповільнений;
• під час навчання — дещо підвищена гучність мовлення;
• певне інтонаційне оформленння висловлювання (статусна позиція лідера під час спілку­вання, доброзичливе ставлення до дитини, офіційність ситуації на прийомі).

• вживання спеціальних тер­ мінів у мовленні;
• наявність специфічної лек­сики, що зазвичай трапляється у мовленні дітей певного віку
• (Як півник голос подає? — Ку-ку-рі-ку);
• вживання автологічної лек­сики (широке використання спеціально дібраних груп слів, чистомовок, прислів'їв, скоро­мовок, віршів, лічилок, текстів із певним звуком, на певну лек­сичну тему, з певною грамати­чною категорією для їх відпра­цювання на занятті);
• стійкі професійні звороти, які описово чи метафорично оз­начають ту чи іншу дію дитини із органами чи засобами мов­лення (зроби язик «голочкою», губи «трубочкою», добери сло­ва-друзі (синоніми) тощо).